Заслуговую?
Чума прийшла в місто кілька
тижнів тому…
Я йшов пустельною вулицею.
Праворуч і ліворуч – сліпі вікна будинків.
Вибиті шибки. Німі шибки… Подекуди забиті дошками…
Мабуть, у таких будинках люди трималися найдовше…
Вулиця без майбутнього…
Як і інші…
Місто приречене.
Я той, хто ще живий, та
поступово вмираю. Якщо на тобі немає плям, це не означає, що ти здоровий і
виживеш.
Тиша… Лише мої кроки.
Так, на цій вулиці існую тільки я…
Пришвидшився, а потім зовсім
побіг. Просто біг. Хотів відчувати: ще живий, на щось здатен, ще можу
вирішувати щось за себе самого.
Знову крокую. Швидка хода
привела мене на ту вулицю, де я ще недавно був щасливим. Тут я вперше зустрів
людину, яка зрозуміла мене. Не кепкувала, не завдавала болю…
Мені захотілося кричати!
Кричати, бо її нема… Нема! А я ще… дихаю!
Я погрожував кулаком мовчазним небесам.
Я кричав. Я вимагав. Вимагав, щоб вони все повернули.
Повернули, адже я заслуговую…
Заслуговую?
|